3. Узгодження воль держав як суб'єктів міжнародного права на міжнародному форумі, уповноваженому для створення норм міжнародного права.

4. Парафування узгоджених воль уповноваженими представниками суб'єктів міжнародного права.

5. Закріплення узгоджених воль держав голосуванням.

6. Підписання документа, що містить виклад узгоджених воль держав, прийнятих у процесі голосування, які набувають значення міжнародно-правового акта.

7. Ратифікація міжнародно-правового акта і вступ його в силу.

Така практика народження міжнародно-правової норми одержала закріплення у процесуальних нормах Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.

Однак при цьому слід зазначити, що у всьому цьому складному процесі найважливішою процедурою є узгодження воль держав.

Деякі авторитети міжнародного права називають процес узгодження збігом воль і у зв'язку з цим заявляють, що «немає міжнародного права без збігу воль». З-поміж таких авторів можна назвати К. Штруппа, Ч. Хайда, Ш. Руссо. Останній, зокрема, писав: «Міжнародне право в цілому має своєю основою не індивідуальну суверенну волю держав.. а волі держав, що збігаються».

Погодившись із цим у принципі, варто, однак, відзначити, що для найбільш точної характеристики юридичної природи сучасного міжнародного права характерний не збіг воль, а їх узгодження, що досягається ціною певних взаємних поступок, які породжують певний компроміс. Це красномовно підтвердилося під час обговорення і прийняття Конвенції ООН із морського права 1982 р.

Саме цей процес породжує юридичну природу норм, які потім включаються у загальну систему міжнародного права.

З'явившись на світ у подібний спосіб, міжнародно-правова норма (комплекс норм) виступає як юридична форма міжнародних відносин. Вона визначає рамки поведінки держав, обсяг їх прав, обов'язків і відповідальності, і тим самим координує міжнародні відносини, тобто, погоджує їх з урахуванням вимог міжнародного права.