.

На початку 90-х рр. спостерігається істотне погіршення взаємовідносин між Іраком та Кувейтом 1990 р. В результаті агресивних дій Ірак здійснив окупацію території Кувейту, а згодом здійснив спроби щодо її анексії. Офіційна міжнародно-правова позиція Іраку стосовно застосування сили полягала в обґрунтуванні подібних дій за допомогою необхідності відновлення своїх історичних меж. Правомірність застосування подібного способу зміни державної території в своїй основі суперечлива, оскільки сучасне міжнародне право категорично заперечує легітимність будь-яких територіальних змін у спосіб застосування сили.

У даному випадку характерне використання змішаної моделі анексії. Військова анексія у класичному розумінні проявилась у формі застосування сили з боку Іраку та встановленням окупаційного режиму на території Кувейту. У відповідь на агресію Кувейт розпочав процес формування уряду в екзилі, що виступив із зверненням до міжнародного співтовариства стосовно допомоги у вирішенні конфлікту та локалізації його наслідків. Цікаво, що Ірак розглядав можливість виводу військ з Кувейту лише в контексті аналогічних дій Ізраїлю щодо окупованих територій. Втім, Рада Безпеки справедливо, незважаючи на пропозицію скликання міжнародної конференції з цього приводу, відхилила подібний розвиток подій.

Серед перших проявів реакції міжнародних організацій слід виокремити резолюцію  Ради Безпеки  № 662 (1990)  та резолюцію №678 (1990). Зміст зазначених резолюцій, на думку В.Ржевської та М.Троєкурова [42,c.147;44,c.53] вказує,головним чином, на протиправний характер анексії Кувейту та обов’язку держав не визнавати  юридичну  силу будь-якої ситуації створеної в результаті цього. Загалом подібна позиція , як стверджують В.Блищенко та М.Солнцева, послідовно відображена у наступних резолюціях Ради Безпеки щодо анексії Кувейту, а також – у практиці  міжнародних регіональних організацій як от Ліги Арабських Держав [15, c. 269].