вчинками і віддавати собі звіт у своїх діях. Стаття 21 Кримінального кодексу України (далі – КК України) говорить: «Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння знаходилася в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії або керувати ними внаслідок хронічної душевної хвороби, тимчасового розладу душевної діяльності, слабоумства або іншого хворобливого стану. До такої особи за призначенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру». Таким чином, до злочинності такі випадки відношення не мають.

З цієї точки зору злочинність являє собою масове винна порушення кримінально-правових заборон, передбачених Кримінальним кодексом, причому осудними особами, які досягли визначеного віку. Не можна змішувати вбивства в кримінально-правовому сенсі і позбавлення людини життя психічно хворими особами, що діють в стані неосудності, а також малолітніми дітьми.

Злочинність – не просто соціальне, вона і соціально-психологічне явище, тому що не існує поза людей і їх поведінки, діяльності. Злочинність – це не просто масове суспільно небезпечну поведінку людей, але винна поведінка в умовах, коли порушення кримінально-правової заборони не буває вимушеним, тобто відбувається не в умовах необхідної оборони, крайньої необхідності. Факти позбавлення життя правопорушників при необхідній обороні – це не вбивства, й вони не входять в статистику злочинності.

Яка ж соціальна сутність злочинності? Раніше наводяться визначення не відповідають на це питання, тому що вони давали емпіричне поняття. Злочинність є досліднику у вигляді окремих злочинів, а також визначеного їх безлічі. Злочини мають свої відмінні риси оболонка, що відділяє їх від явищ інших. Виділення схожого в цих злочинах фактично має місце в рамках складу злочину. Тому і сукупність злочинів наділялась при формулюванні емпіричного поняття тими ж якостями, що і подібне, загальне у всіх злочинах: кожне злочин – суспільно небезпечне діяння, злочинність – суспільно