В Парижі в 1928 році було презентовано електромузичний інструмент динафон. На концерті було зіграно два твори, які були спеціально написані для динафону. Нині відомими є характерні варіації для шести динафонів Ernesta Fromaigeata та балет «Металеві рози» Артура Онеґґера [92].

В 1929 році заснована перша студія електронної музики Studiogesellschaft für Elektroakustische Musik в Дармштадті (Німеччина), в якій використовувались інструменти, сконструйовані Jörga Megera, серед яких – електрофон [73].

У 1932 році на радіовиставці в Берліні виступав електронний оркестр під керівництвом Heinrich Hertz, даючи по десять концертів щоденно. Кожен з виступів супроводжувала лекція професора Gustawa Leithausera. До складу оркестру входили: 2 Терменвокси, Траутоніум, Гелертіон, електророяль, електропіаніно, електроскрипка та електрична віолончель [92].

У 1939 році Джон Кейдж створив Imaginary Landscape #1, який вважається першою композицією, в яких було використано попередньо записані немузичні звуки (відтворювані з двох грамофонів) [86].

Необхідно зауважити, що новим етапом розвитку електронних інструментів стали 1940-ві роки ХХ століття. Новітнє обладнання звукозапису намагаються використати для пошуків нових музичних форм, побудованих на перетворених звуках музичних інструментів або немузичних звуків. Цей напрямок пошуків дав початок так званій конкретній музиці. Піонером нового напрямку став французький композитор П’єр Шеффер. Іншим напрямком була власне електронна музика, творці якої працювали над штучною електронною генерацією звуку, його перетвореннями та організацією в цілісні музичні твори. Першою значною композицією цього напрямку електронної музики стали твори Карлгайнца Штокгаузена (який раніше працював в напрямку конкретної музики) в 1953–1954 роках – Studie I та Studie II. В 1950 році синтезатор RCA MkII був переданий до музичного центру Princeton Electronic навколо якого гуртуються композитори (Otto Luening, Vladimir Ussachevsky, Milton Babbit та інші) авангардних електронних композицій.