Більшість провідних лейблів, так званих мейджор-лейблів (англ. Major label), належить кільком великим транснаціональним корпораціям («Велика четвірка» лейблів звукозапису), на частку яких припадає основний відсоток світового музичного ринку. Хоча останнім часом спостерігається сплеск незалежних (від мейджорів) лейблів, так званих інді-лейблів (англ. indie label), що представляють собою альтернативу мейнстриму від мейджор-лейблів. У той же самий час, між мейджорами та інді часто зустрічається співробітництво на взаємовигідних умовах, зокрема, вони можуть виконувати за замовленням один одного ті чи інші етапи виробництва, поширення і просування музики [83].

З розвитком Інтернет-технологій спостерігається великий сплеск так званих нет-лейблів (англ. Net label), що поширюють музику в цифрових звукових форматах (головним чином MP3 і Ogg Vorbis), надаючи доступ до прямого завантаження цих файлів. При цьому нет-лейбли паралельно «ні» – релізам нерідко випускають обмежені тиражі компакт-дисків і інших популярних носіїв інформації, поширюючи їх в основному по звичайній пошті.

На початку ХХІ століття значну популярність здобула так звана «електронна форма» контенту. В даному випадку музика, фільми або ігри зберігаються не на фізичних носіях інформації (диски, платівки, касети), а безпосередньо на комп’ютері у вигляді файлів. Контент в електронній формі розповсюджується виключно через Інтернет. Цей факт є безумовною перевагою над фізичними носіями, оскільки дозволяє здійснювати продаж в необмеженій кількості. До цього ж, електронний контент є значно дешевшим та доступнішим, оскільки лейбл не витрачає на тиражування компакт-дисків, друкування