У ролі концептуалізатора знань про емоції виступає людська свідомість / мислення, яке накопичує, узагальнює та конструює (реконструює) знання про них, тобто концептуалізує їх і присвоює їм лексикалізовану або паралінгвістичну символіку (код). Homo sentiens регулярно вступає в різні стосунки з іншими людьми та об’єктами світу в різноманітних комунікативних ситуаціях. При цьому майже завжди людина відчуває до них швидкоплинні або стійкі емоції (психологи нараховують їх понад 5000). Емоційна пам’ять, як і емоції, є однією з підсистем свідомості. Про це ж говорить і гіпотеза А. Біне, висунута близько 100 років тому, про виникнення думки у формі емоційного образу, що поступово трансформується до її мовної реалізації.

Дослідження показують, що емоційна активація є необхідною умовою продуктивної інтелектуальної діяльності. Визнаючи велику роль емоцій у розумовій діяльності, деякі наукові напрямки виділяють емоційне мислення як самостійний тип, що видається переконливим, тому що діяльність особистості, її свідомість, мислення, емоції (як частина її психіки) та мова соціально і нерозривно взаємопов'язані. Тому істинність людського мислення виявляється в мовних вчинках, у тому числі в емоційних.

Водночас відомо, що всі мовні особистості відрізняються за своїм емоційним досвідом: одні з них точно розпізнають різноманітні позитивні та негативні емоції (всередині кожної з цих зон), інші мовні особистості переживають емоції у відносно нечіткій диференціації, сприймаючи їх і лексикалізуючи як взаємозамінні. Видовий та індивідуальний когнітивний досвід мовної особистості у поєднанні з її емоційним дейксисом визначають зміст культурного референта тієї чи іншої соціальної емоції, концептуалізованої та лексикалізованої в даному етносі, на відміну від її змісту в інших етносах. Дані факти підтверджують гіпотезу про емотивність як про всепроникаючу когнітивну категорію, яка мотивує всю номінативну діяльність людини і яка є внутрішньою формою мови [1]. Таким чином емотивність розглядається когнітивною лінгвістикою не як аномалія чи відхилення від мовної норми, а як іманентна властивість самої мови, без урахування якої опис мовної особистості та її емотивно-дискурсивної поведінки носить фрагментарний характер.