Вступ

Початок ХХІ століття позначився загостренням низки глобальних проблем, але водночас окреслились й унікальні можливості для створення нової архітектури міжнародної безпеки, головним імперативом якої є партнерство і співробітництво. На сьогоднішній день жодна країна неспроможна гарантувати свою безпеку власними силами не лише в контесті політичному , а й в  економічному. У зв’язку з цим особливого значення набуває розширення Організації Північно-атлантичного договору (НАТО) та Європейського Союзу (ЄС) як ключових міжнародних структур безпеки в Європі. В основі цього процесу лежить природне прагнення європейських держав до взаємної інтеграції та збереження своїх інтересів.

Щодо України, то її відносини з Північноатлантичним альянсом не є лише складником концепції безпеки. Певне зближення з НАТО і декларований курс на інтеграцію в євроатлантичний простір мають спиратися на принципово нову модель суспільно-політичного розвитку, відповідну стратегію внутрішніх перетворень і послідовні зусилля, спрямовані на зміну геополітичної ситуації, передусім характеру відносин з Росією. Сусідство з новими членами НАТО та аплікатами до цієї структури на західних кордонах відкриває перед Україною нові можливості інтеграції в європейські структури безпеки. Прагматичність цих цілей дає підстави сподіватись на їх широку підтримку в Україні різними політичними силами – від лівоцентристських до правих та націоналістичних – і поступове утвердження раціонального сприйняття Альянсу найширшими верствами населення.

Актуальність даної курсової роботи  полягає в тому, що Україна обрала чіткий вектор інтеграції з Європейським Союзом та Нато. Це було закріпленно та затверджено в таких документах:«Угода про партнерство та співробітництво між Україною та Європейськими Співтовариствами та їх державами- членами», «Спільна стратегія Європейського Союзу щодо України, схвалена Європейською Радою 11 грудня 1999 року», «Хартія про