«Ой у полі могила; 
Там удова ходила, 
Там ходила-гуляла, 
Трути-зілля шукала. 
Трути-зілля не найшла, 
Та синів двох привела, 
В китаєчку повила 
І на Дунай однесла: 
«Тихий, тихий Дунай! 
Моїх діток забавляй. 
Ти, жовтенький пісок, 
Нагодуй моїх діток; 
І скупай, і сповий, 
                     І собою укрий!»»[21, с.248]

Шевченко не вдається до безпосередньої характеристики героїні твору, глибоке співчуття до неї не переходить у декларацію, а виявляється в самому змісті й тоні розповіді. Поет досяг тут особливої рівноваги художніх образів, простоти поетичної мови. Твір написано в стриманій манері, в ньому використано стилістику народної пісні й казки. «Наймичка» — одна з вершин поезії Шевченка. Етичний ідеал поета виявився в ній з художньою силою, властивою найвидатнішим творам світової літератури.

Поему високо оцінили М. Добролюбов, М. Михайлов, М. Костомаров, О. Пипін, М. Некрасов, Л. Толстой, В. Короленко, М. Горький та ін. За висловом І. Франка, вона «належить до найбільших тріумфів правдивої штуки і мусить уважатися за найкращий доказ великої геніальності Шевченка»[18, с.260-264].

Образ Ганни – це прекрасний  зразок сильного народного характеру. Цю жінку Шевченко наділяє вмінням виходити із скрутного становища, вона неабияка працьовита, кмітлива. Залишивши свою дитину біля воріт бездітних заможних старих, Ганна приховує своє материнство, стає наймичкою в домі свого маленького сина, щоб бути поруч з ним.