РОЗДІЛ ІV

ЗАГАЛЬНІ ОЗНАКИ ТА РЕГІОНАЛЬНІ ПРОЯВИ ВИСОТНОЇ   ПОЯСНОСТІ

Вперше про відмінність клімату і природи гір в залежності від близькості земної поверхні до «морозного шару атмосфери» писав М. В. Ломоносов. Узагальнення закономірностей висотної поясності належать А. Гумбольдту, який виявив взаємозв'язок змін клімату і рослинності в горах. Вчення про вертикальну зональність грунтів, а також клімату, рослинного і тваринного світу як основних грунтоутворюючих чинників створив В. В. Докучаєв, який вказував на тотожність вертикальної зональності в горах і широтної зональності на рівнинах. Згодом, для того, щоб підкреслити виявлені відмінності генези висотної (вертикальної) зональності від широтної, у ландшафтознавстві було запропоновано використовувати термін «висотна поясність» (А. Г. Ісаченко, В. І. Прокаєв та ін.). Широко вживається в геоботаніці і грунтознавстві. Щоб уникнути плутанини в термінології деякі російські фізикогеографи (Н. А. Гвоздецький, А. М. Рябчиков і ін.) вважають, що закономірність розподілу рослинності з висотою краще називати висотною поясністю, а щодо змін природних комплексів застосовувати термін «висотна ландшафтна зональність» , або «висотна зональність» [16].

Висотна поясність. Наступний чинник фізико-географічної диференціації азонального характеру — висота суходолу над рівнем моря. В горах із збільшенням висоти відбувається зміна природних комплексів, певною мірою аналогічна послідовності зміни природних зон у напрямку на північ (у північній півкулі), або на південь (у південній півкулі) (рис.4.1).