З’являються теорії, в яких заперечується необхідність будь-якого втручання держави в економіку. В центрі їх уваги знаходиться, поряд з економічними, неекономічні фактори розвитку та ринкового саморегулювання.

Характерними рисами нових неокласичних теорії є те, що в них узагальнюється ідея рівноваги, враховуються, формалізуються та математизуються всі явища економічного життя, в тому числі і мотивована поведінка економічного агента (окремого виробника чи фірми), і на їх основі будується модель циклу.  Ці теорії представлені доктринами, “раціональних очікувань” та “економіки пропозиції”.

Неолібералізм – напрям в економічній теорії, що, базується на неокласичній методології і відстоює принципи саморегулювання економіки, вільної конкуренції та економічної свободи. Ринок розглядається як ефективна система, що в найбільшій мірі сприяє економічному росту і забезпечує пріоритетне положення суб’єктів економічної діяльності. Роль держави неолібералізм зводить до організатора та охоронця побудованої на класичних засадах економіки.

Основні проблеми росту були у центрі уваги не тільки послідовників Кейнса, а й представників неокласичного напряму. Взагалі в центрі неокласичної теорії економічного росту знаходиться ідея оптимальності ринкової системи як саморегульованого організму, що зумовлює найбільш повне використання всіх виробничих факторів окремими господарчими суб’єктами і економікою в цілому.

Засновником та основним представником Фрейбурзької школи, що займалася обґрунтуванням та розробкою ідей неолібералізма був професор Фрейбурзького університету Вольтер Ойкен (1891 - 1950). Центральне місце у вченні німецького неолібералізму займає концепція ідеальних типів господарства, її засновником був Вальтер Ойкен.