Говорити про суспільство найманих робітників у справжньому змісті слова стало можливим починаючи з того моменту, коли гарантії, споконвічно пов'язані лише з постійною зайнятістю, розширилися до такого ступеня, що змогли захищати від основних соціальних ризиків не тільки людей, що мають постійну роботу, і членів їхніх родин, але також тих, хто постійної роботи не мав, власне кажучи ж все або майже все суспільство, включаючи непрацюючих. Це і був стрижень «соціального компромісу», що досяг вищої повноти на початку 70-х років, відомої рівноваги (зрозуміло, внутрішньо суперечливого) між економікою і суспільством, інакше кажучи між підтримкою умов, необхідних для виробництва матеріальних благ, і потребою захистити тих, хто їх виробляє.

Ніхто не візьметься заперечувати той факт, що протягом останніх двадцяти років ми спостерігаємо руйнування законодавства, що регулює трудові відносини. Але як далеко зайшло це руйнування? Чи можна, як стало модним останнім часом, стверджувати, що суспільство найманих робітників от-от припинить своє існування?

Аж до самих останніх років було можна і треба говорити про поступове розхитування цього типу суспільства. Якщо розкрити зміст метафори, розхитування саме й означає, що структура суспільства, що визначає його тип, ще зберігається (або зберігалася до недавніх пір), але відповідна система законодавчих норм працює усе гірше. Цей процес був головним того, що на початку 90-х років стали віддавати вимогам економічної рентабельності, а також розквіту ідеології підприємництва, що розуміється як єдине джерело суспільного благополуччя. У правах працівників і захисту трудящих у цей час уже бачили тільки перешкоди, що не дозволяють реалізувати категоричний імператив конкурентноздатності підприємства.

Повторимо ще раз: ця зміна умонастроїв спричинила за собою не повний демонтаж суспільства найманих робітників, але його поступове розхитування, що характеризувалося появою нових ризиків, сполучених з різними формами випадкового працевлаштування.