Вступ

В умовах глобалізації роль національних держав послаблюється, а транснаціонального капіталу - посилюється, що видозмінює матрицю інтеграційних процесів. В Україні зберігає міцні позиції ізоляціонізм як стратегія протидії такому капіталу у формі перешкоджання доступу на ринки та несприяння інвестиціям.

Інтеграція не є самоціллю, а відкриває доступ до ринків факторів виробництва - капіталу, технологій і робочої сили. Протягом попередніх років ринкової трансформації Україна не змогла забезпечити такий доступ, обсяги іноземних інвестицій порівняно з іншими постсоціалістичними країнами залишаються мізерними. Це прямо пов’язано з державним ізоляціонізмом як виявом пострадянського етатизму в українському варіанті, що «призвело до відставання від інших східноєвропейських країн у євроінтеграційних процесах (не менш ніж на 10 років), гальмування вступу до СОТ і фактично залишило Україну на узбіччі світових інтеграційних процесів.

Негативну роль відіграла також так звана «багатовекторність» - непослідовна політика балансування між ЄС і Росією, яка перешкоджала недвозначному визначенню інтеграційних пріоритетів України.

Проблемам глобалізації та регіональної інтеграції присвячена значна кількість наукових робіт. У центрі наукових інтересів - процеси лібералізації руху товарів, робочої сили та капіталів, формування єдиного світового фінансового простору.

Особливим напрямом досліджень у цій сфері є вироблення позицій окремих країн у сучасному мінливому зовнішньому середовищі. Серед проблем, які залишилися поза увагою або вирішувалися у хибномунапрямі - антиліберальний ізоляціонізм (ототожнення національних інтересів з інтересами симбіозу «влада - національний капітал», перебільшення загроз з боку ТНК); зміна стратегій Росії і ЄС відносно України і, відповідно, відсутність науково обґрунтованих конструктивних контрстратегій, позбавлених декларативності та ідеологічної риторики.