Гарантією права людини на свободу та особисту недоторканність виступає система юридичних механізмів, які забезпечують його дію, тим самим установлюючи його реальність.
Міжнародні стандарти забезпечення права на свободу та особисту недоторканність у кримінальному провадженні закріплені в багатьох міжнародних актах. Це зокрема:
1) Загальна декларація прав людини і громадянина (1948 р.);
2) Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966 р.);
3) Мінімальні стандартні правила ООН поводження з в’язнями (1977 р.);
4) Звід принципів захисту всіх осіб, які піддаються затриманню чи ув’язненню в будь-якій формі (1988 р.);
5) Конвенція ООН проти катування та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання (1975 р.);
6) Конвенція про права дитини (1989 р.);
7) Мінімальні стандартні правила ООН, що стосуються відправлення правосуддя щодо неповнолітніх (Пекінські правила, 1985 р.);
8) та деякі інші акти [14, с.9].
Усі перелічені документи стали основою для реформування вітчизняного кримінального процесуального законодавства, що знайшло своє втілення у чинному КПК України.
Відповідно до ч. 1 ст. 131 КПК, заходи забезпечення кримінального провадження застосовуються з метою досягнення дієвості цього провадження [10]. При застосуванні цих заходів без сумніву дуже часто виникає потреба обмежити певну особу у здійсненні ним свого права на свободу та особисту недоторканність. Саме при виникненні такої потреби з’являється нагальна потреба у захисті прав та свобод конкретного індивіда.
Отже, однією з перших гарантій права людини на свободу та особисту недоторканість при застосуванні заходів забезпечення кримінального провадження