підвищенню добробуту [18. Ст.38]. Англійський вчений Г. Спенсер визначав бідність позитивним і закономірним явищем, яке стимулює людський розвиток. Бідними є недосконалі люди, які не здатні пристосовуватися до суспільних умов. Кожен повинен сам вирішувати свої потреби. Він виходив з думки, що допомога бідним обмежує самостійність людини. Втручання держави у природний розвиток суспільства вважав недоцільним, бо надаючи допомогу, держава стимулює пасивність населення. Ж. Прудон вважав бідність соціальним благом, невід’ємною рисою людства, розрізняв відносну і абсолютну бідність. При цьому до потреб він відніс не тільки те, що потрібно для виживання, а й те що відповідає наявним у суспільстві стандартам.

За Ж. Прудоном, бідність – обов’язкова риса людства, при якій із зростанням виробництва зростають і потреби людей [9. Ст. 37]. Отже, бідність розглядалася через природний відбір та виживання сильніших, бідні вважалися відповідальними особисто за своє становище. Загальноприйнятою точкою зору на бідність був погляд, що бідний означає грішний та що бідність – ознака лінивства. Ще наприкінці XVIII ст. священик Мальтус виклав теорію, згідно з якою населення Землі зростає швидше, ніж виробництво продовольства з усіма зловісними наслідками, що з цього випливають. У роботі “Дослід про закон народоселення” він намагався виправдати зубожіння населення, яке, на його думку, не розумно розмножується в геометричній прогресії, тоді як засоби існування збільшуються в арифметичній, внаслідок чого виникає абсолютне перенаселення. А там, де надлишок населення та нестача продуктів, – відповідно й бідність. За Мальтусом, бідні самі винні у своїй бідності. Однак ця теорія не підтверджується, принаймні останні століття: виробництво продовольства, не кажучи вже про виробництво взагалі, зростало швидше, ніж збільшувалося населення, однак проблема бідності залишилася в багатьох країнах.