На перших етапах розвитку людства правила поведінки, які існували на той час, поєднували релігійні норми, норми моралі, ритуали тощо. Ці норми набували характерних особливостей норм звичаїв.

Норми, де одночасно нероздільно поєднані норми моралі, релігійні норми, норми-традиції, норми-звичаї тощо, в науці називають «монокормами».

До основних ознак норм-звичаїв слід віднести те, що вони:[1]

• є загальнообов’язковими правилами поведінки для певної соціальної групи;
• мають локальний характер (при цьому необов’язково етнічний);
• формуються шляхом багаторазового повторення соціальними суб’єктами;
• мають історично-еволюційний характер;
• забезпечуються засобами суспільного впливу;
• мають тісний зв’язок з мораллю, релігією та ритуалами.

Особливістю норм правового звичаю є те, що вони регулюють відносини у правовій сфері.

Частина норм-звичаїв, що регулюють відносини у правовій сфері, може визнаватись державою як джерело (форми) права. В такому випадку держава проводить процедуру санкціонування норми-звичаю, тобто визнання загальнообов’язковим для суб’єктів права у порядку, прийнятому державою. З цього моменту норма-звичай стає юридичною нормою і, відповідно, набуває належних ознак останньої, у тому числі формалізації (закріплення у відповідному нормативно-юридичному акті), оприлюднення у встановленому порядку, а також отримує гарантованість реалізації від держави та забезпеченість легальним примусом.

Ще однією групою норм, з якою постійно стикаються та взаємодіють юридичні норми, є релігійні норми. Вони регулюють поведінку та культові дії соціальних суб’єктів, які пов’язані з вірою в існування Бога, також ці норми встановлюють правила поведінки у сфері

[1] Шаппа Ян. Про свободу, моралі і праві // Держава і право. 2002. № 5. С. 85-92.