віднесені їм до себе самого.

Починати треба з «оживлення», «одухотворення» ляльки. Може бути, лялька і раніше з’явилася серед іграшок, але, коли дитині виповнюється рік, вона стає необхідною для організації гри. Розміром вона повинна бути 50–60 см, з перукою, яскраво позначеними очима і ротом, рухомими руками і ногами, щоб її можна було поставити і посадити [5, c. 10].

Ігрові дії можуть бути дуже різними. Одні можуть бути дуже схожимипо рухах, і по сюжетній іграшці, з якою вони виконуються. Інші лише віддалено нагадують його.

Спочатку дорослий, граючи з дитиною, повинен зберегти зовнішню схожість ігрової дії і сьогодення. Після кількох спільних ігор мами і дитини, центром яких є певна ігрова дія (самий підходящий сюжет – годування ляльки, ведмедики), і паралельної організації самостійних дій дитини можна переходити до формування умовного узагальненого ігрової дії. Прийом, за допомогою якого вирішується це завдання, полягає в тому, що в гру вноситься предмет-заступник. Приміром, іграшкова ложка заміщається паличкою, хліб – кубиком, яблуко–м’ячикомтощо.

Дослідники дитячої гри показують, що основною психологічною передумовою сюжетної гри, поряд з «пожвавленням» ляльки, є відрив дії від реального (або схожого іграшкового) предмета, з яким воно зазвичай виконується, і перенесення цієї дії на інший предмет [12, c. 94].

Включення предметів-заступників сприяє розумовому вихованню дитини– розвитку в неїобразного мислення.

Спільна гра дорослого з дитиною є ефективним прийомом формування сюжетної гри, задає смислову основу самостійних дій дітей з іграшками і предметами-заступниками.