вона стає все серйознішою і усвідомлює своє становище і протестує проти нього. Навіть Фру Лінне на початку вважає її наївною: «Послухай, Норо, ти багато в чому ще дитина. Я старша за тебе, більш досвідчена. І ось що я тобі скажу: тобі б треба постаратись виплутатися з цієї історії — з доктором Ранком» [12, с. 203].

Прикро, що Нора не реалізувала себе як матір, вона вважає дітей тягарем. Це можна пояснити тим, що Нора сама звикла бути дитиною свого батька, а не піклуватися про когось іншого. Батько не зміг виховати в Нори почуття відповідальності, тому й Нора плутає його з почуттям з жертовності, яку вважає мало не героїзмом, чудом, на яке вона здатна.

Зрозуміло, що Нора дуже любила свого батька, бо він був її надійною опорою, потім ініціативу перейняв Торвальд, а суттєвої різниці у відносинах Нора не відчула, бо знову опинилася під чиїмось контролем. Проте вона не побоялася обманути їх обох навіть з благородних міркувань. Тоді Нора постає такою собі місіонеркою, яка допомагає всім, крім себе. 

Проте потім вона виголошує зовсім не дитячі слова і з мужністю залишає те, що принесло їй біль: «[…] Але весь наш дім був тільки великий ляльковий дім. Я була тут твоєю лялькою, донькою. А діти були вже моїми ляльками. Мені подобалось, що ти грався, бавився зі мною, як їм подобалось, коли я граюсь і бавлюся з ними. У цьому, власне, й було наше подружнє життя, Торвальде» [12, с. 263].

Ляльковий дім є також дуже широким поняттям. У домі живе один хазяїн – самовдоволена дитина – грається ляльками, змінює їхні вбрання, декорації в домі і не зважає на реакцію мешканців. Попри невластиву дитині раціональність, усі її вчинки стануть основою тоталітарного режиму ХХ ст. в Європі. А поки придушені диктатурою ляльки нагадують заляканих пацієнтів, дім перетворюється на божевільню [14, с. 90]. Ібсен своєю п’єсою передбачив майбутнє. На фоні однієї родини він показав до чого призведуть закони, які діють у суспільстві.