економіки зумовив переорієнтацію освіти на задоволення потреб усіх суб’єктів освітнього простору. Проблеми сучасної освіти в нашому суспільстві полягають у тому, що традиційний (державоцентричний) підхід продовжує домінувати. Таким чином, соціальна стандартизація освіти постає як предмет переговорів, узгоджень і результат компромісів зацікавлених суб’єктів освітнього процесу. «Не існує абсолютного еквіваленту академічного рівня чи якості випускників, і те, що визнається якістю, є питанням думок» [6, 32]. Необхідна якість результату діяльності освітньої системи відображається в системі вимог, щодо яких дійшли згоди учасники освітнього процесу. У випадку відповідності отриманого результату цій системі вимог формується потенційна якість результату, тобто особи та фахівця з певними здібностями до виконання професійної діяльності відповідно до моделей «випускника», які відображені в програмах та кваліфікаціях за спеціальностями вищої освіти.

Отже, підсумовуючи, визнаємо, що процесний та інституційний підхід найбільш влучно розкриває особливості розвитку освітніх інститутів, зосереджуючись на ряді проблем. Система освіти постає одним із ключових суб’єктів економіки знань, що з одного боку є потужним фактором суспільного розвитку, а з іншого – обумовлює власну життєздатність даної підсистеми суспільства. Процесний підхід дає змогу розглядати освітню систему через призму аналізу та ефективного управління, розділяючи її на окремі процеси, оскільки освітнє середовище потребує пошуку шляхів забезпечення лідерства на світовому ринку та відкриття можливостей соціального розвитку, тому управлінська система в освітній сфері потребує спрощення механізмів та сегментів.

Якість освіти в соціологічному контексті доцільно розглядати як конвенційний феномен, тобто як результат узгодження між усіма учасниками освітнього процесу і співвіднесення їх потреб із нормативними вимогами, прийнятими в системі освіти, та соціокультурними потребами, особливостями функціонування освітньої системи у суспільстві.