основних принципів постсучасних суспільств, сприяє переходу від широкого культуроцентричного підходу, що передбачав розгляд освіти як єдності процесів навчання, виховання та фізичної культури до економоцентричного підходу щодо розуміння освітнього процесу.

В таких умовах усувається класичне розуміння соціального призначення освіти згідно визначення Г.Гегеля, що це процес засвоєння людиною історично заданого в культурі власного образу [2, 163].

В постсучасних суспільствах в освіті втрачають пріоритетне значення формування і розвиток всебічної особистості, сприяння її соціалізації та ефективній адаптації.

Сучасну освіту змінюють низка глобальних і локальних факторів. Дія глобальних факторів проявляється в економоцентричних тенденціях, розвитку і становленні економіки знань, а також розповсюдженні таких процесів, як комерціалізація, консюмеризм, інновації тощо. В такому середовищі основними постають людський капітал та інформаційне поле знань. З.Бауман зазначає, що головними джерелами великого прибутку і майбутнього капіталу все більше стають не матеріальні об’єкти, а ідеї [1].

Варто зазначити, що система освіти постає одним із ключових суб’єктів економіки знань, що з одного боку є потужним фактором суспільного розвитку, а з іншого – обумовлює власну життєздатність даної підсистеми суспільства.

Локальні фактори полягають в особливостях державної освітньої політики, особливостях фінансування освіти, запровадженні Болонської  системи, зміні моделей вузів, стані матеріально – технічної та інформаційної бази вузів.

   Слід відзначити, що в західно-європейських країнах значно посилюється інтерес до освітніх проблем (ефективності освітніх моделей, нових методів управління навчальними закладами різного типу).   В той час переважає створення науково – дослідних центрів, які займаються плануванням та фінансуванням розробок, форм організації навчального