небажанням сприяти набуттю своїми громадянами ще й іноземного громадянства, тобто подвійного громадянства, що може призвести до ускладнень у міждержавних відносинах.

Вибір державою того чи іншого принципу набуття громадянства голо-

вним чином обумовлюється її політикою у демографічній сфері. Якщо держава зацікавлена у швидкому зростанні кількості своїх громадян, вона закріплює у своєму законодавстві обидва зазначені принципи.

Отже, набуття громадянства за народженням має місце в силу самого факту народження людини і не залежить від вияву її волі. Лише в деяких правових системах, наприклад у Франції, особа від змішаного шлюбу може самостійно вибирати громадянство після досягнення повноліття. Слід відзначити, що в галузі набуття громадянства за народженням не існує ані загальновизнаних норм міжнародного права, ані однакової практики держав. Тому в силу колізій законодавства різних держав саме в цій галузі виникає найбільша кількість випадків біпатризму.

Такими, що обмежують інтереси інших держав видами філіації є розши-

рене застосування: 1) права ґрунту щодо дітей офіційних представників іноземних держав, народжених на території даної держави, як це практикується, наприклад, в США; 2) права крові до безкінечного числа поколінь дітей, народжених у громадян певної країни, які постійно проживають за кордоном та які втратили будь-який реальний зв’язок з батьківщиною. Даний недолік характерний для багатьох правових систем.

Наступним найбільш поширеним способом набуття громадянства є так

зване укорінення, або натуралізація. Раніше говорилося про натуралізацію в широкому значенні, що охоплює всі способи набуття громадянства після народження (шлюб, усиновлення, оптація, поселення, вступ на державну службу). У вузькому значенні (яке використовується у більшості випадків) натуралізація означає прийом у громадянство за заявою. Натуралізація — акт добровільний. Примусове надання громадянства суперечить міжнародному праву, і спроби його здійснити завжди викликали ноти протесту. Практика знає