«Риториці»: «Багатство складається в користуванні, а не в праві власності». Інакше кажучи, не обов'язково для одержання доходу мати у власності будь-яке майно, потрібно лише мати право користуватися ним і в результаті цього одержувати доход.

Орендні (лізингові) угоди були відомі ще за довго до IV ст. до н.е., тобто рокам, коли жив Аристотель. Вони укладалися ще в найдавнішій державі Шумер і датуються приблизно 2000 роком до н.е. Так, глиняні таблички, знайдені в шумерському місті Ур, містять відомості про оренду сільськогосподарського знаряддя, землі, водних джерел, різних тварин. Ці глиняні таблички розповідають про храмових священиків – орендодавців, які укладали договори з місцевими фермерами [14].

Англійський історик Т. Кларк виявив кілька положень про лізинг у Законах Хаммурапі, прийнятих між 1775-1750 р. до н.е. Група статей, які торкалися власності - сама більша в збірнику. Статті докладно розглядали всі випадки оренди й норми орендної плати, умови застави майна.

Інші найдавніші цивілізації, включаючи греків, римлян, єгиптян, уважали оренду привабливим, доступним, а іноді і єдино можливими коштами придбання встаткування, землі й худоби.

Древні фінікійці, які вважалися чудовими моряками й торговцями, практикували оренду судів, що по своїй економіко-правовій сутності дуже схожа на класичну форму сучасного лізингу встаткування. Велика кількість договорів короткострокової оренди забезпечували одержання судна й екіпажа. У сучасних умовах ці угоди подібні до операцій так називаного "мокрого" лізингу [3].

Перше згадування про практично проведену лізингову угоду ставиться до 1066 року, коли Вільгельм Завойовник орендував у нормандських судновласників кораблі для вторгнення на Британські острови.

У середньовіччя орендна діяльність була трохи обмежена. В оренду здавалися в основному сільськогосподарське знаряддя й коні. Однак час від часу відбувалися події, які породжували унікальні форми й предмети оренди. Так, в 1248 році була зареєстрована угода, відповідно до якого лицар Бонф