[21].

Формулювання відповідних статей в Бюджетному Кодексі можна розглядати як компроміс між явно сформульованим програмним принципом та все ще дійсним принципом утримання існуючої мережі закладів культури.

Хоча у Бюджетному Кодексі і говориться про “культурно-мистецькі програми”, як підставу для фінансування, фактично він зобов’язує державні та місцеві органи влади фінансувати існуючі державні та комунальні заклади культури (навіть ті, які мали бути самоокупними, як-от цирки чи деякі музичні організації). З іншого боку, по суті заборонено фінансувати з державного бюджету недержавні культурні організації, які не потрапили до відповідного переліку, затвердженого Урядом. Це приводить до ситуації, коли недержавні культурні організації отримують якісь кошти від держави, лише якщо беруть участь у якомусь великому заході, фінансованому з бюджету.

Усе це приводить до висновку про необхідність на принаймні двох важливих змін у системі фінансування культури на загальнодержавному рівні: по-перше, необхідне суттєве збільшення (можливо навіть на 50% чи й більше) обсягів видатків на культуру і мистецтво в державному та місцевому бюджетах, по-друге, так званий програмний принцип формування бюджетів потребує істотної адаптації до специфіки культурного сектора.

Поруч із прямим бюджетним фінансуванням державних закладів культури, в Україні використовується схема фінансування через державні цільові програми.