Спілкування, як правило, проходить у безпосередньому контакті учасників, які добре ознайомлені з умовами, в яких відбувається комунікація. Діалог передбачає зорове сприйняття співрозмовника та логічну послідовність висловлювань, що доповнюються невербальними засобами спілкування (мімікою, жестами, контактом очей, позами співрозмовників). Так мовець виражає свої думки, сумніви, жаль, припущення. Отже, їх не можна ігнорувати в навчанні іншомовної комунікації.

Важливою характеристикою психологічних особливостей діалогічного мовлення є його ситуативність. Ситуативним діалогічне мовлення є тому, що часто його зміст можна зрозуміти лише з урахуванням тієї ситуації, в якій знаходиться мовець.

Узагальнюючи вищесказане, відмітимо, що існує чітка співвіднесеність діалогічного мовлення з ситуацією. На думку Ю. І. Пассова, власне зовнішні чинники ситуації на момент мовлення можуть бути відсутніми. Класичним прикладом ситуативності є репліка «Іде!», яка в школі може означати, що йде вчитель, і учням слід негайно заходити до класу й сідати на свої місця, а на трамвайній зупинці – появу довгоочікуваного транспорту.

Варто відмітити, що в процесі навчання нас цікавлять не будь-які ситуації дійсності, а лише такі, що спонукають до мовлення. Такі ситуації називають мовленнєвими або комунікативними. Вони завжди містять у собі стимул до мовлення [11, с.23].

За словами В. О. Артемова: «для сценічної актуалізації мовленнєвого вчинку важливо враховувати: хто, кому, що, навіщо, за яких обставин і з яким ставленням повідомляє й наказує, пропонує». Конкретизуючи вищезазначене, можна визначити компоненти комунікативної ситуації:

• комуніканти та їх стосунки (суб’єкти спілкування);

• об’єкт (предмет) розмови;

• ставлення суб’єкта (суб’єктів) до предмета розмови;

• умови мовленнєвого акту.