технологічні внески, ноу-хау (така ситуація особливо типова при утворенні спільних підприємств).
2.15.4. Неакціонерні форми транснаціоналізації
господарської діяльності
Диверсифікація форм транснаціональної господарської діяльності та нові реалії міжнародної кон’юнктури, політичного життя привели до поширення неакціонерних форм транснаціоналізації та експансії міжнародних компаній, які спеціалізуються на наданні технологічних, будівельно-монтажних послуг, що передусім стосується великих ТНК. Такі форми активності корпорацій відповідають новим характеристикам міжнародної торгівлі високотехнологічними товарами та послугами, а також моделі відносин метрополій із периферією, оскільки пов’язані з наданням послуг, проведенням робіт, на яких спеціалізуються ТНК та інші технологічні лідери світового ринку.
Передусім ідеться про будівельно-технічні, консалтингові, інжинірингові, управлінські послуги, проведення розвідки та видобуток корисних копалин. Цей перелік, з одного боку, характеризує ряд перспективних напрямів міжнародного співробітництва, які пов’язані з використанням нових технологій, прогресивних конструктивних матеріалів та підходів у менеджменті. Водночас він відповідає тій традиційній міжнародній спеціалізації вітчизняного господарства та окремих виробничих структур, яка сформувалася за часів перебування України у складі Союзу РСР протягом 70—80-х років ХХ ст., причому потенційно ці напрями спеціалізації зберігають актуальність для України і на початку ХХІ ст. Адже відсутність вільних інвестиційно-кредитних коштів в українській ситуації може бути частково компенсованою наявною виробничою базою та залученими ззовні кредитними, страхувальними ресурсами.
Потенційне значення для України має не тільки роль технологічного донора, сторони-виробника при реалізації будівельно-монтажних, виробничо-технологічних проектів подібного типу,
а й роль реципієнта виробничих послуг замовника відповідних робіт. Подібне ставлення питання вочевидь передбачає акцентацію уваги на найбільш типовій моделі діяльності ТНК, яка пов’язується з неакціонерною експансією. Її змістом є відносини з тими країнами та суб’єктами господарської діяльності, які значно поступаються метропольним державам та фірмам за рівнем технологій, забезпеченістю машинами та обладнанням, кваліфікованими кадрами.
Взагалі можна стверджувати, що фактично відбувається становлення та поширення нових форм відносин провідних корпорацій (а відтак й індустріально розвинутих країн у цілому) з країнами, що розвиваються. Наявність факторних переваг, які пов’язані з володінням капіталом та можливостями забезпечувати собі технологічне лідерство, монопольне володіння передовими знаннями та обладнанням, дає змогу ТНК обирати найменш витратні, швидкоокупні та безпечні для себе форми отримання прибутків у країнах Африки, Азії та Латинської Америки. Причому дедалі частіше ТНК обирають такі форми господарювання, які не потребують здійснення інвестицій.
Проте такий підхід не означає усунення корпорацій від контролю за господарською діяльністю в країнах, що розвиваються. Володіння технологіями, капіталами, передовими засобами менеджменту та управління, а також каналами збуту дають змогу ТНК, навіть якщо вони перебувають у ролі контрактора, а не власника, забезпечувати собі контроль над підприємствами — реципієнтами наданих послуг. За сучасних умов багато в чому контрактна (навіть не інвестиційна) модель відносин ТНК та країн «периферійної зони» дає змогу з більшою економічною ефективністю використовувати капітал, оскільки надає провідним виробникам можливість спеціалізуватися на більш властивих для себе функціях і не витрачати кошти на будівництво інфраструктури, інші необхідні статті адміністративних, накладних витрат.
Разом з тим і для країн, що розвиваються, а також країн, котрі, як і Україна, перебувають на перехідному етапі розвитку, неакціонерні, контрактні форми відносин з ТНК можуть посприяти у справі поширення високих технологій, допомогти з модерніза-
цією сфери виробництва, створенням нових робочих місць. Певний потенціал співробітництва пов’язаний із здійсненням контрактних операцій у видобувній промисловості — так званих угод щодо «розподілу продукції». Відповідно до таких угод підрядники не пов’язують свою діяльність з контролем над родовищами, і навіть можуть не створювати концесій. Натомість