Розділ 2.18. Україна в процесах
міжнародної міграції робочої сили
2.18.1. Поняття міжнародної міграції робочої сили:
міграція в долі українського та інших народів
Міжнародна міграція робочої сили є складовою світової системи господарювання, вона є результатом еволюції робочої сили, системи міжнародного поділу праці та інтеграції. За розрахунками експертів ООН, у 2000 р. близько 140 млн людей, тобто близько 2 % світового населення мешкали не в тій країні, в якій народилися.
Разом з тим щодо міжнародної міграції, навіть більшою мірою, ніж стосовно багатьох інших форм міжнародної економічної діяльності, можна навести міркування про недостатність вузько спеціалізованого аналітичного підходу, якщо необхідно визначити її природу та основні тенденції.
Міжнародна міграція робочої сили пов’язана з формуванням, розвитком та занепадом націй і держав. Вона є результуючою функцією цілого комплексу економічних та неекономічних чинників: її обумовлюють як різниця в рівнях поточних доходів, безробіття, необхідність пошуку роботи в інших країнах та інші економічні причини, так і війни, стихійні лиха інші позаекономічні події.
Під міграцією розуміють зумовлене економічними, а також політичними, соціальними причинами, інколи військовими подіями постійне або тимчасове переселення людей через існуючі державні кордони. Можна навести таке, більш формальне визначення цього явища.
Міжнародна міграція робочої сили — це постійне або тимчасове переміщення працездатного населення з одних країн до інших, що викликається як економічними, так і неекономічними причинами.
Історично явище міграції — необхідний та природний атрибут міжнародних відносин, спільного існування різних народів, етнічних і соціальних груп, країн. Тому витоки міграції навіть неможливо визначити. Вільне або примусове переміщення великих мас людей відбувалося завжди — настільки, наскільки «вистачає» історичної пам’яті людства.
Натомість можна вести мову про те, як і коли завдяки міжнародній міграції сформовувалися окремі нації та держави. Адже такі сучасні країни, як США, Австралія, взагалі є країнами, населення яких, крім індіанців та аборигенних племен, сформовано завдяки припливу мігрантів, і переважна більшість людей є або нащадками мігрантів, або самі є мігрантами. До речі, чимала частина цих людей є вихідцями з України, типова доля яких була, як відомо, описана вітчизняним письменником В. Короленком.
Протилежним американському та австралійському прикладом етно- та державоутворюючої міграції є розсіяння єврейського народу, наслідком якого стало зникнення його державності. Державу Ізраїль було відновлено вже в середині ХХ ст. завдяки зворотній (етнічній) міграції, яка стимулювалася сіоністським рухом і тривала кілька десятиліть до цієї події та кілька десятиліть після неї. Ще більш масштабні етнічні рухи спостерігалися в стародавній історії, наприклад міграція племен та народів за часів великої хвилі переселення аріїв до Індостану, а століття по тому — зворотна хвиля міграції до Європи. Численні війни, зокрема у часи Середньовіччя, значною мірою сприяли формуванню сучасних етносів на європейському континенті.
У новітні часи перше масове переміщення робочої сили також мало примусовий характер. Це — вивезення рабів із Африки до Америки, яке набуло таких масштабів, що чисельність населення африканського континенту помітно зменшилася.
Уже в першій половині ХІХ ст. почала переважати міграція промислових робітників, а наприкінці того ж століття головну міграційну хвилю забезпечили селяни, які розорилися.
Типовою відмінністю міграції після Другої світової війни стала активізація переселення науково-технічної інтелігенції та висококваліфікованих робітників.
Усі ці процеси стосувалися й українців та тих народів, які мешкали на території сучасної України. Анти, скіфи, сармати, слов’яни… Залишаючи поза увагою питання історичної правонаступності (чи є східні слов’яни прямими нащадками антів, яку культурну та генетичну спадщину залишили по собі інші народи, що знаходили собі притулок на берегах Дніпра, Дунаю, Дністра, у Північному Причорномор’ї та ін.), згадаймо перипетії монголо-ординських часів, присутність на українських землях Польщі, Австро-Угорщини, політику колонізації степової зони Російською імперією (і знову літературно-історична «українська» паралель: