описані М. Гоголем у «Мертвих душах» пристрасті саме і були пов’язані із цілеспрямованим стимулюванням переселення до тих південноукраїнських земель, які дістали назву Новоросії — теперішні Херсонська, Одеська, Миколаївська області). Війни з половцями, Туреччиною, іншими сусідами та завойовниками, окупація Орди, відплив населення через полон і работоргівлю (а на певних етапах у Київській Русі работоргівля поставала провідною статтею зовнішньої торгівлі), яку вели київські князі, зокрема відомий своїми походами Святослав Ігоревич, — все це впливало на склад давньоруського, українського етносу.
Друга світова війна спричинила масову евакуацію українців на Схід Радянського Союзу, зокрема до Сибіру, республік Середньої Азії. Надалі — втеча українців від радянського голодомору 30-х років, примусове переміщення остарбайтерів, виїзд українців на освоєння казахстанської цілини, до об’єктів комсомольського будівництва та нафтогазових розробок на Радянському Сході, в Сибіру, етнічна міграція євреїв до Ізраїлю, переїзд значної частини творчої інтелігенції до Москви у 60—80-ті роки — ось найбільш помітні для України міграційні події вже ХХ ст. Нарешті, масовий виїзд фахівців та робітників у пошуках кращої долі у пострадянські часи (кінець ХХ — початок ХХІ ст.) передусім до країн Західної Європи та США «довершують картину» сьогодення.
Разом з тим поліпшення умов життя у державі, утвердження України як духовно багатої, життєздатної країни не може не змінити становища на її ринку праці, характер її участі в міжнародних міграційних процесах.
Окрема розмова — регулювання міграційних процесів. Для різних країн протягом різних етапів їхнього розвитку є типовим проведення різних типів міграційної політики. Причому багато залежить від вектора міграції: від того, чи йдеться про в’їзд до країни, чи виїзд з неї.
Наприклад, Сполучені Штати — країна, яка виникла внаслідок міграції та тривалий час була своєрідним притулком для знедолених людей, які їхали до Америки в пошуках кращої долі, останніми десятиліттями проводять жорстку політику обмеження в’їзду, причому дедалі жорсткішу. Аналогічні тенденції в сучасному регулюванні в’їзду проводять країни Західної Європи. Тут слід пам’ятати про те, що стосовно міграції робочої сили ЄС відтепер — це практично єдина країна, отже, саме поняття «міграція» для Євросоюзу втратило економічний сенс, якщо йдеться про переїзд людини з однієї країни ЄС до іншої. Хіба що мова може йти про етнокультурний бік справи.
Ці самі індустріально розвинуті держави традиційно мають максимально ліберальний режим виїзду (обмеження стосуються хіба що людей, які є носіями стратегічних таємниць), але випадки застосування правил виїзду для цих країн є значно рідшими за випадки застосування правил в’їзду. І навпаки: часто трапляється так, що країна, до якої ніхто або майже ніхто не бажає в’їжджати, має жорсткі обмеження на виїзд (колишній СРСР, сучасний Ірак).
Україна є членом Міжнародної організації праці, спеціалізованої структури ООН, яка здійснює регулювання умов праці, вивчає характер зайнятості в країнах, зокрема зайнятості мігрантів.
Провідним міжнародним спеціалізованим органом, який призначений регулювати процеси міграції, є Міжнародна організація з міграції (Україна має в цій організації статус спостерігача). Базовим документом, який регулює відносини України з цією структурою, є Угода між Урядом України та Міжнародною організацією з міграції про статус цієї організації в Україні і про співробітництво у сфері міграції (була укладена 29 лютого 1996 р., зміни від 3 грудня 1999 р.).