Інтернаціоналізація — це процес розширення господарської діяльності за межі окремих національних економік у вигляді багатосторонніх коопераційних контактів з метою збільшення продуктивності та підвищення ефективності виробництва. Ключовою рисою такої транснаціоналізації ринкової діяльності є усунення перешкод руху товарів і факторів виробництва з боку урядів, подальша активізація міжнародних організацій, які сприяють лібералізації руху товарів і факторів виробництва.
Зауважимо, що зазначені згадані процеси є багатовимірними за своєю природою, а їхні наслідки для окремих країн надто неоднозначними. Очевидно, позитивні наслідки — можливість розвивати спеціалізоване виробництво, зниження витрат на утримання контрольно-адміністративних інститутів, передусім митниць і регламентуючих відомств — супроводжуються підвищенням уразливості фінансових систем, небезпекою колапсу ряду галузей національного виробництва, що може призвести до радикального погіршення умов життя, соціально-політичних ускладнень.
Особливо характерними такі небезпеки є для країн, які переживають складні етапи докорінних реформ, створення ефективних ринкових систем, зокрема для України. І саме тому принципового значення набуває оцінка особливостей та основних наслідків інтернаціоналізації економічних систем на сучасному етапі.
Міжнародні економічні відносини як цілісний та заснований на зворотних зв’язках механізм є функціональною системою реалізації господарських інтересів дійових суб’єктів за допомогою специфічних і властивих інтернаціональному рівневі спілкування принципів, інструментів їх досягнення. Зазначеному механізмові властивий динамізм, який, з урахуванням історичних, національних особливостей, зумовлює логіку саморозвитку міжнародної економічної діяльності окремих країн.
У чому полягає його сьогоднішня специфіка?
На відміну від тих моделей світового економічного розвитку, які існували ще в порівняно недавньому минулому (перша половина ХХ ст., перші десятиліття після Другої світової війни), міжнародна система господарських відносин, з якою людство входить у третє тисячоліття, відрізняється значно більшою інтегративністю.
Усе більша частина виробленого продукту інтернаціоналізується у вигляді товарного обміну на світових ринках, зростає частка інтернаціоналізованого виробництва. Сказане стосується України, для економіки якої протягом років незалежності характерним є:
· абсолютне та співвідносне зростання інтернаціоналізованої частки виробленого та споживаного продуктів (тобто експорту та імпорту);
· збільшення (хоча і надто повільне) ваги та значення економічних об’єктів, які перебувають у повній або частковій власності іноземців (індикатором цього процесу слугують показники динаміки іноземних інвестицій);
· подальша інтеграція економіки країни в міжнародні валютно-фінансові, кредитні відносини з міжнародними та іноземними суб’єктами — державами, спеціалізованими організаціями, фізичними особами (відповідні відносини регулюються як двосторонніми домовленостями, наприклад з ЄБРР, МВФ, Світовим банком, так і в більш загальних інституційних межах, наприклад на рівні Паризького клубу, коли йдеться про країни-кредитори, а також Лондонського клубу, коли про спільну політику домовляються приватні кредитори);
· зростання переліку питань, які є предметом спільного розв’язання в рамках міжнародних програм соціально-економічного розвитку, а також у рамках міжнародних організацій, членом яких є Україна, — Міжнародна організація праці, економічні структури ООН, СНД та ін.
Ці об’єктивні риси процесів інтернаціоналізації можна розглядати як важливий фактор подолання найбільш відчутних негативних тенденцій, що проявилися в економіці України в перші роки незалежності. Передусім це — зниження продуктивності праці в 90-х роках: у цілому на 42 %, у промисловості — на 21 %, а в сільськогосподарських підприємств — більше як у 2 рази. Протягом 1991—1999 рр. відбувалася структурна деградація української економіки, яка ще більше поглибила ті деформації, що були притаманні їй ще за часів адміністративно-командної системи. Так, в 1999 р. частка машинобудування в структурі промислового виробництва становила тільки 13,8 % проти 30,7 % у 1990 р.; питома вага легкої промисловості скоротилася у 8 разів. Натомість збільшилася частка виробництв і галузей з низькою продуктивністю праці, для яких характерна висока енерго- та матеріаломісткість, невідповідність сучасним екологічним нормативам. Знижувалася й кількість промислових підприємств, які використовували інновації: тільки протягом1994—1999 рр. з 26 % до 13,5 % від їх загальної кількості.
Основні прояви інтернаціоналізації можна спостерігати в двох аспектах. З погляду окремих країн, а також у глобальному масштабі. У першому випадку можна констатувати тенденцію зростання частки ВВП, яка підлягає інтернаціоналізації. Це пов’язано зі знайомим нам генезисом та подальшим диверсифікованим розвитком феномену відкритої економіки. У