казати про своєрідне змагання за контроль над найбільшими територіями, а ще більше — ринками, тобто покупцями з урахуванням їхньої сукупної купівельної спроможності.
Ось як розподілено населення світу на зламі тисячоліть між окремими континентами:
57 % — Азія;
21 % — Європа;
14 % — обидві Америки;
8 % — Африка.
Безумовно, буквально не йдеться про «змагання континентів» чи про пряму конкуренцію між ними (так питання і не ставиться хоча б тому, що ринок США більший за весь африканський — місячний обсяг продажу у цій країні становить гігантську суму в 260—280 млрд дол.), але про інтеграційний потенціал наведені цифри говорять досить красномовно. Зокрема, вони свідчать що потенціал регіоналізації країн Азії дуже великий, незважаючи на те, що за темпами цей процес значно поступається європейському і навіть трансамериканському.
Частково саме цей показник — темпи інтеграції — є впливовим інструментом у геостратегічній конкуренції, що першими відчули нації романогерманського кореня.
Сказане особливо помітне на сучасному етапі розвитку інтеграційних механізмів, який інколи визначається як друга хвиля регіоналізму, що у майбутньому вповні може заперечити подальшу глобалізацію. Найбільш прикметні прояви такого регіоналізму — динамізація євроінтеграційних процесів 90-х років, особливо після Маастрихтських домовленостей, а також практичні кроки у напрямі створення зони вільної торгівлі для «обох Америк». Важливою рисою цих процесів є доповнення «інтеграції рівних» новими тенденціями «інтеграції з лідерами та аутсайдерами», інколи об’єднанням потенціалів за вектором «Південь—Північ» (так заведено позначати взаємовідносини між індустріально розвинутими країнами з країнами, що розвиваються), чого не було за часів так званої першої хвилі, в перші десятиліття після Другої світової війни.
Найбільше інтеграційна динаміка характеризує не відносини, що будуються на природно-кліматичних, факторно-географічних (скажімо, типу Північ — Південь) передумовах, тобто відповідно до відмінностей у виробничих можливостях та певної спеціалізації, а відносини подібних, причому високорозвинутих, макро- та мікроекономічних систем, зокрема у вигляді інтеграційних процесів у рамках ЄС, НАФТА, контактів країн Азіатсько-Тихоокеанської групи тощо. «Первісно-природний» розподіл факторів у цьому сенсі стає дедалі менш впливовим; натомість зростає значення тієї спеціалізації, що склалася у результаті конкурентної боротьби останніх десятиліть.
Тим більше така ситуація є відмінною від тієї, що мала місце на зламі ХІХ та ХХ ст., перед тим, як загострилися суперечності, які врешті-решт запалали пожежею Першої світової війни, поклали край періоду стабільності та нагромадження потенціалу економічної співпраці. Але ж і тоді існували плани створення так званих Сполучених Штатів Європи — демократичної федеративної держави із високоінтегрованою господарською системою.
Розвиток процесів міжнародної кооперації у формі регіоналізації веде до якісних змін в організації безпосередньо процесу виробництва, уявленнях про характер та кордони національних господарських механізмів. Так, багатовікова еволюція економічного співробітництва в Європі від простого обміну між різнонаціональними кооперантами до тісної інтеграції останніх десятиріч у рамках Союзу, привела до нового типу міжнаціональних економічних зв’язків, нового уявлення про макрорівень загальноструктурного регулювання і навіть нового рівня суб’єктності міжнародної кооперації виробництва, що репрезентує сама багатонаціональна система ЄС. Останнє ж, у свою чергу, є об’єктивною передумовою подальшого розвитку міжнародної кооперації, інтернаціональних тенденцій у світовому масштабі.
Таким чином виникає специфічна ситуація, що навіть приводить до філософського висновку: наближення міжнародної кооперації до, так би мовити, абсолютного стану свого розвитку, пов’язаного зі скасуванням митних бар’єрів, кордонів взагалі і більш вільним переміщенням робочої сили та капіталів тощо, скасовує основні її принципи, самі ознаки «міжнародності» щодо рівня господарювання. Відтоді якщо вже й вживати термін «міжнародна кооперація», то лише умовно, поряд із такими, як «супернаціональна», «наднаціональна» тощо система кооперації.
Важливими орієнтирами для України, а також прикладами того, яким чином регіоналізм відіграє роль засобу національної політики, і навіть глобально-конкурентної боротьби, є намагання створити великі міжнародні інтеграційні об’єднання. Такі утворення виникають на базі спільних інтересів та вже існуючих ринкових інститутів країн, які належать до Західної та Центральної Європи, Північної Америки та Азіатсько-Тихоокеанського регіону.