Отже, при характеристиці міжнародного співробітництва у сфері, яка нас зараз цікавить, до констатації переважно географічних даностей, які самі по собі не є предметом економічних дисциплін, слід додати власне економічну специфіку. І тут уже слід враховувати дію універсальних закономірностей ринку, наявність конкурентних попиту та пропозиції, глобальний характер найбільш нагальних проблем, які виникають у зв’язку з негативними наслідками використання ресурсів та потребують відповідних фінансових і політико-організаційних зусиль.
У цьому контексті необхідне розуміння загального характеру природокористування у світі. Причому слід зазначити, що саме міжнародна взаємодія у цій сфері в процесі глобального відтворення — надзвичайно важливий фактор. Це зумовлюється тим, що країни, які є головними виробниками продукції та послуг у світі, в більшості випадків є залежними від поставок енергоносіїв та переважної частини сировини. Найяскравіший приклад щодо цього — Японія, яка практично не має власних корисних копалин, але їй це не завадило досягти вражаючих результатів у розвитку переробних галузей виробництва, зокрема у високотехнологічних галузях.
Головні споживачі сировинних ресурсів у світі — провідні індустріальні країни; проте в структурі споживання ресурсів зростає питома частка країн, що розвиваються. Наприклад, за десятиліття, з середини 80-х до середини 90-х років, у споживанні кольорових металів вона збільшилася з 18 до 25 %.
Взагалі традиційне уявлення відносно того, що індустріально розвинуті країни переважно імпортують енергоносії та сировину, інколи може не відповідати дійсності. Прикладом може бути Норвегія, індустріально розвинута країна, яка контролює великі паливні родовища в Північному морі. Номенклатура експортної спеціалізації для цієї країни охоплює як промислові вироби, так і продукти екстракції з надр моря та суходолу. Великі поклади залізної руди є в Австралії, Канаді, США, ПАР, ФРН, Франції, Великій Британії, Швеції. На території США є значні поклади фосфоритів, а Канада, ФРН та Ізраїль володіють головними родовищами калійної солі.
Разом з тим багато країн світу переважно спеціалізуються на експорті на світовий ринок саме товарів гірничо-видобувної галузі, матеріалів для наступної обробки. Особливо типовою є така модель участі в міжнародному співробітництві для країн, що розвиваються. Однак зауважимо, що така спеціалізація для великої групи країн є досить умовною і стосується як порівняно бідних країн, які спеціалізуються на вивезенні кількох або переважно одного виду сировини, так і багатих арабських країн — експортерів нафти (Кувейт, наприклад, видобуває 20—30 тис. т нафти на душу населення на рік, причому ця країна володіє покладами, які можуть забезпечити їй ще на два з половиною століття сучасні обсяги видобутку).
Але характер експортної спеціалізації таких країн споріднює те, що перелік видів сировинної продукції, які вони поставляють на світовий ринок, якісна різноманітність та кількісна насиченість номенклатурних позицій залежать від природного (географічного, геологічного) розподілу корисних копалин.
Конкретніше щодо розподілу ресурсів можна зазначити, що на країни, які розвиваються, припадає основна маса покладів корисних копалин, причому їх частка значно перевищує частку провідних індустріальних країн. Так, згідно з оцінками, належна країнам так званого третього світу частка становить щодо найважливіших видів ресурсів від 30—40 % (залізна руда, молібден, уран та ін.) до 60—90 % (кобальт, нікель, олово, фосфати, а також нафта та ін.).
Отже, для розуміння характеру міжнародних економічних відносин важливо враховувати, що географічно-геологічний розподіл покладів корисних копалин між окремими країнами не відповідає обсягам їх національного споживання. Причому сучасні особливості міжнародної торгівлі сировиною, перспективи такої торгівлі в недалекому та віддаленому майбутньому великою мірою визначаються матеріальною та економічною природою сировинних, природних ресурсів у широкому сенсі. Тому доцільно навести класифікацію ресурсів, які використовуються цивілізацією та являють собою важливий формуючий елемент системи міжнародних економічних відносин, за окремими видами[1].
[1] У даному випадку доцільно залучити до класифікації не тільки сировинні ресурси, які є об’єктом перероблення, а й ресурси енергетичні. Докладніше питання, які пов’язані з їх залученням до системи міжнародних економічних відносин, розглядатимуться окремо.