виробник-експортер певної продукції краще володіє ситуацією на відповідному сегменті ринку і може знайти покупця на частково замортизовані вироби (можливо, він їх модернізує та відремонтує), він як контрагент може взяти на себе клопіт щодо подальшої долі старих машин та обладнання, придбавши їх у власність і знизивши при цьому відповідним чином ціну на нову продукцію.
У ряді галузей цей процес достатньо регламентований: використовуються таблиці уцінення вартості замортизованих машин і обладнання залежно від року виготовлення, технічного стану, пробігу, функціональних якостей, вигляду. Переговори про продаж нової техніки й викуп застарілої ведуться пов’язано, а досягнуті домовленості можуть фіксуватися як в єдиному документі, так і в різних контрактах.
Вимушеність експортера погоджуватися на подібні контрактні умови пояснюється, крім іншого, гострою конкуренцією, взагалі реаліями сучасного «ринку покупця», який ще у 50-х роках ХХ ст. прийшов на заміну «ринку продавця». Разом з тим, доклавши певних зусиль, з тим щоб надати старій техніці потрібних функціональних властивостей і товарного вигляду, він може повторно продати оновлену продукцію на менш вибагливому ринку, яким може бути ринок країни, що розвивається, або такої збіднілої за роки невдалих реформ держави, як Україна. Вигоди ж для імпортера очевидні: за менші кошти він отримує нову, прогресивнішу та ефективнішу техніку.
Операції з давальницькою сировиною — це такі товарообмінні трансакції, за яких підприємство однієї країни переробляє давальницьку сировину постачальника з іншої країни та поставляє останньому готову продукцію. Передумовами операцій з давальницькою сировиною є наявність в одній країні необхідних покладів корисних копалин, потужностей для їх видобування та підготовки сировини, а в іншій країні — промислового потенціалу, який необхідний для її перероблення.
Подібні ситуації трапляються доволі часто, хоча для індустріальних країн типовим є розвиток галузей, які переробляють примітивну сировину, на основі не імпортних поставок, а власного гірничо-видобувного комплексу. Певним винятком з цього правила-тенденції є держави, на які перетворилися республіки колишнього СРСР. Адже їх спеціалізація сформувалася ще за часів існування єдиної держави, коли республіки мали доступ до певних природних ресурсів на правах внутрішніх територій, а не країн-імпортерів. Так і Україна, яка зараз є імпортером нафти, протягом останніх десятиліть існування СРСР переробляла на заводах у Лисичанську та Херсоні великі обсяги нафти російського походження переважно для внутрішньореспубліканського споживання. (Звичайно, можна пригадати історичні традиції нафтовидобутку й нафтопереробки в Україні, але колись потужні родовища значною мірою були вичерпані за часів царату та перших десятиліть радянської влади.)
Отже, нині в Україні є додаткові передумови для здійснення операцій з давальницькою сировиною. Технологічно угода може реалізовуватись по-різному: українська сторона отримує російську нафту, переробляє і повертає її. При цьому частину продукту переробки вона залишає собі як плату за послугу (можливі варіанти: отримання грошей при поверненні продукту переробки, повернення лише частини переробленого продукту та проведення компенсуючих доплат, перепродаж готового продукту без повернення його до країни первісної поставки).
Користь від операцій з давальницькою сировиною для країни-постачальника сировини пов’язана з технічною неможливістю здійснити її перероблення (або взагалі, або достатньо ефективно). Для країни-переробника подібні операції — це можливість завантажити виробництво, отримати оплату у валюті, додатковий доступ до джерел енергії або сировини. Щоправда, слід зазначити, що останніми роками російський уряд кілька разів приймав рішення, які дещо обмежують можливості реалізації операцій з давальницькою сировиною.
Підвидом операцій на давальницькій сировині є толлінг (англ. tall — податок), який передбачає виготовлення виробником продукції з сировини чи матеріалів замовника. Договір толлінгу укладається або безпосередньо власником матеріалів, що піддаються переробленню, або згідно з домовленістю замовника з третьою стороною. Така модель відносин може застосовуватись у різних ситуаціях. Наприклад, у разі технічної неможливості або неефективності певного виробничого процесу в країні, де є відповідні матеріали, чи за наявності при виході на певний національний ринок ускладнень для виробника, які можна подолати, використовуючи юридичний, організаційний статус замовника.
Згідно з толлінговою угодою переробник може отримувати як фінансову винагороду, так і частину сировини.
Толлінг широко застосовується в пострадянських країнах та країнах, що розвиваються. Частково це пов’язано з відставанням промислової бази та з необхідністю виходити на світовий ринок із сировиною в ролі толлінгерів.