меморандуму «Про співробітництво в галузі електроенергетики», який було підписано урядами двох країн.
У цілому ж невмілість керівництва України ефективно забезпечити геополітичні інтереси країни, політика, яку Російська Федерація — провідний постачальник енергоносіїв та партнер у галузі енергетики — проводила щодо України протягом періоду незалежності та інші негативні чинники внутрішнього і зовнішнього походження призводили до скорочення надходження нафти на українські заводи, перебоїв із постачаннями газу. Отже, важливим завданням для України стала диверсифікація джерел енергопостачання.
З особливою гостротою це завдання відчулося саме тоді, коли з’ясувалися принципові розбіжності деяких геоекономічних та політико-стратегічних інтересів України та Росії. Взагалі, імпорт енергоносіїв з Росії став головним компонентом торговельних відносин з цією країною. (Вивезення енергоносіїв є базовою міжнародною спеціалізацією РФ, а високі ціни на нафту протягом 1999—2000 рр. стали для цієї країни важливим чинником економічної стабілізації). Типовою ситуацією стало переважання енергоносіїв в обсягах двосторонньої торгівлі — дві третини й навіть більше від загального обсягу українського імпорту, тобто в реальному вимірі — 5—6 млрд дол.
Очевидно, що така ситуація не може тривати довго. Існує тенденція скорочення видобутку нафти в Російській Федерації, причому російський уряд приймає рішення щодо першочерговості забезпечення сировиною власних нафтопереробних підприємств. Крім того, в Росії є зобов’язання щодо експорту енергоносіїв до країн далекого зарубіжжя, що ще більше посилює небезпеку скорочення поставок нафти до України.
Ще одним фактором, який впливає на торгівлю нафтою та забезпечення вітчизняної економіки та соціальної сфери нафтопродуктами, є незадовільний матеріальний стан нафтопереробних заводів в Україні. Наявні шість основних підприємств забезпечують понад 60 % загального обсягу пропозиції моторних палив на ринку України. Однак за деякими позиціями їхні сьогоднішні потужності дають змогу не лише забезпечити потребу країни, зокрема в бензині, дизельному паливі, мазуті та інших нафтопродуктах і продуктах нафтохімії, а й поставляти значну їх кількість на експорт. Щоправда, останніми роками, зокрема в 1999 р. у нафтопереробній промисловості України продовжувалась тенденція до зменшення обсягу переробки нафти. Так, за даними Мінекономіки, відповідно до Програми соціально-економічного розвитку на 1999 р., на заводах України передбачалось переробити 13 млн т нафти з газовим конденсатом. Проте було перероблено тільки 11 млн т.
Цей факт відображає загострення фінансових та технологічних проблем мікроекономічних агентів енергетичного ринку України, що має принципове значення, оскільки на державному рівні закупівля нафти по імпорту не здійснюється. Так, зазначені заводи через брак обігових коштів інколи не можуть навіть оплатити потрібну для своєї роботи сировину. Відтак неможливість оперативно закуповувати «живу» нафту по імпорту примушує підприємства вдаватися до угод з давальницькою сировиною, причому її частка останніми роками має стійку тенденцію до зростання.
Наприклад, тоді як в 1998 р. питома вага давальницької сировини, що використовувалася в галузі, становила 67 % загальної маси сировини, а в 1999 — вже 79 %. І це в умовах, коли така міжнародна економічна модель є набагато менш вигідною для переробних підприємств (а саме в 5—6 разів), вона дає змогу покривати тільки поточні виробничі витрати і робить неможливою реконструкцію та модернізацію виробництв.
Таким чином, через усі вищезазначені обставини загальні потужності з первинної переробки нафти в України хронічно недовантажуються. Тільки в 1999 р. було, за офіційними даними, завантажено 20 % нафтопереробної галузі. У тому ж році практично не працювало ВАТ «ЛІНОС», потужності якого використовувалися лише на 3,3 %. Більше трьох місяців простояв Херсонський нафтопереробний завод. На інших підприємствах потужності з первинної переробки були завантажені від 28,2 % (АТ «Укртатнафта») до 51,0 % (ВАТ «Нафтохімік Прикарпаття»). При цьому порівняно з минулим роком збільшили завантаження своїх потужностей ВАТ «НПК Галичина» (з 16,3 до 27,8 %) та ВАТ «Нафтохімік Прикарпаття» (з 37,6 до 51,0 %).
Таке скорочення обсягів переробки нафти означало простої технологічних установок заводів. Так, позапланові простої в січні — грудні становили 640 діб, у тому числі: ВАТ «ЛІНОС» — 326 діб, ВАТ «Херсоннафтопереробка» — 164 доби, ВАТ «Нафтохімік Прикарпаття» — 29 діб, ВАТ «НПК Галичина» — 52 доби, ВАТ «Одеський НПЗ» — 69 діб. Це, у свою чергу, призвело до значних збитків, погіршило фінансовий стан нафтопереробних підприємств та зменшило їхні можливості в подальшому вкладати кошти в розвиток виробництва.
Табл. 5.5 містить інформацію про характер роботи нафтопереробної галузі України, її самозабезпеченість сировиною та залежність від імпортних надходжень.