дуже часто мали відверто дискримінаційний характер, оскільки здійснювалися без урахування конкретних витрат на виробництво тієї або іншої продукції в Україні, виходячи із зіставлення з ціновими показниками номенклатурних аналогів, ігноруючи, наприклад, різницю в оплаті праці та деякі інші чинники. Слід зазначити, що після того, як в ході переговорів із США Україна домоглася певних поступок у питанні антидемпінгової процедури, зокрема припинення розслідувань проти української сталі, деякі аспекти торговельного режиму України зі Сполученими Штатами стали навіть сприятливішими, ніж у торгівлі з ЄС.
Ситуація також значно поліпшилася після визнання Євросоюзом за Україною статусу країни з ринковою економікою в частині запровадження антидемпінгових процедур. Це було важливим якісним поліпшенням ставлення ЄС до українських товарів (до цього значним «проривом» було поширення наприкінці 1993 р. на Україну Радою ЄС Загальної системи преференцій ЄС, що, безумовно, сприяло підвищенню конкурентоспроможності вітчизняного експорту, зокрема текстилю на західноєвропейських ринках. На той момент було взагалі знято кількісні обмеження щодо 108-ми категорій (було залишено аналогічні обмеження стосовно 35-ти категорій).
У багатьох випадках проблемою є подолання достатньо високого загальноблокового порогу у вигляді квот та інших нетарифних обмежень, які стали своєрідною зворотною стороною внутрішньої лібералізації й уніфікації торговельних та інших економічних, соціальних відносин між країнами Союзу (усунення взаємних адміністративних, митних перешкод, погодження технологічних, соціальних, фінансово-економічних стандартів і критеріїв спільної політики).
Очевидно, що практичне питання про розвиток багатостороннього торговельного партнерства між Україною та ЄС потребує чіткого з’ясування взаємних інтересів і прийнятних інтеграційних механізмів. У цьому зв’язку відразу слід вказати на асиметричність обопільних інтересів. За умов гострого дефіциту ринків збуту, особливо їх штучного скорочення в Росії, проникнення українських виробників на ринки ЄС та утвердження там своєї присутності є важливим не тільки з погляду забезпечення прибутковості, а й для збереження багатьох видів виробництва. Велику роль для формування експортного потенціалу України можуть відіграти європейський інвестиційний і технологічний потенціал, розв’язання організаційних проблем залучення до спільних програм науково-технічного розвитку. До цього слід додати визначальне значення ЄС як полюса економічного та соціо-культурного тяжіння України як держави, що перебуває на перехідному етапі розвитку не тільки в системно-функціональному, а й у геостратегічному розумінні.
Проблеми, що їх «привносить» у торговельне співробітництво з ЄС українська сторона, пов’язані із загальною неврегульованістю, нестабільністю законодавчої бази, донедавна — непевністю політичної ситуації, загальним кризовим станом економіки, який заважає підприємницькій діяльності не тільки нечисленних потенційних висококонкурентних вітчизняних підприємств, а й підприємствам з іноземним капіталом. Головні труднощі, що їх відчувають українські виробники на зовнішніх ринках, зокрема у Західній та Центральній Європі, виникають не через обмежувальну практику з боку іноземних держав (скоріше це було характерним для відносин з Росією), а через неконкурентоспроможність їхньої товарної маси. Типовим негативним фактором саме в торгівлі з ЄС є номенклатурна подібність українського несировинного експорту та деяких традиційних видів надлишкового виробництва країн Союзу — сільськогосподарського, металургійного, а також легкої, хімічної промисловості.
Оцінка можливостей торговельного співробітництва України з ЄС не може не враховувати більш широкого, глобального контексту. На відміну від української, економіка країн ЄС є високо інтегрованою у світогосподарську систему. Частка ЄС у світовому експорті за останні роки становила 33—38 %, тоді як для США цей показник у середньому дорівнює 10—12 %, а для Японії — 8—9 %.
Втім, і зворотний інтерес — потенційну роль України для ЄС — також необхідно враховувати. 49-мільйонне населення нашої держави, навіть попри його бідність, не може не становити інтерес для індустріально розвинутих країн ЄС як ринок збуту. Не слід забувати і про механізм зворотних та кореляційних зв’язків між торгівлею та факторним розподілом. На статус України як торговельно-економічного партнера ЄС не може не впливати те, що вона має дешеву та кваліфіковану робочу силу, значний на-
уково-технічний потенціал у деяких галузях.
Міжнародна торговельна стратегія Києва не може не враховувати й того, що вельми значущі для нього торговельні відносини з найближчими сусідами, країнами — членами CEFTA, перебувають під впливом прагнення останніх до вступу в ЄС, перспективи якого стали більш чітко окресленими за результатами роботи Амстердамської конференції.