Отже, проблема виплат за зовнішньою заборгованістю стає помітним навантаженням на фінансову систему країни. Ось який вигляд має найбільш загальна структура виплат зовнішніх боргових зобов’язань України (табл. 2.12).
Таблиця 2.12
Виплати із зовнішнього боргу протягом
1999—2000 рр., млн дол.
|
Кредитор |
1999 |
2000 |
|
МФО + Японія, усього |
779,6 |
1110,4 |
|
МВФ |
657,2 |
853,3 |
|
Світовий банк |
105,4 |
216,3 |
|
ЄС |
12,0 |
27,8 |
|
Японія |
5,0 |
13,0 |
|
СНД, усього |
431,4 |
384,7 |
|
Облігації Газпрому за 1995 р. |
236,4 |
224,5 |
|
Туркменістан |
195,0 |
160,2 |
|
Фідуціарні позики |
62,2 |
1093,9 |
|
Інші |
339,0 |
480,9 |
|
УСЬОГО |
1612,2 |
3069,9 |
Джерело: Мінфін України.
Спочатку, на етапі, коли «власних» боргів ще не було або практично не було, але, за інерцією, активно обговорювалися умови розвитку СРСР останніх років, а також спадщина, яку він по собі залишив, у центрі уваги постали питання правонаступництва колишніх боргів, а також фінансових активів та нерухомості[1] колишнього Радянського Союзу. Реальність була такою, що в України не було заінтересованості одразу відмовитися, як це зробили колишні прибалтійські республіки, від радянських боргів
(а ці борги стрімко та загрозливо зростали за часів горбачовської перебудови з вельми поміркованої суми в 15 млрд дол. майже в
3 рази, причому протягом періоду, що був лише трохи більший, ніж шість років). Навпаки, Україна розглядала боргову проблему в широкому та гіпотетично вигідному для неї геополітичному та міжнародному економічному контексті.
По-перше, Україна, як держава, що змагалася за роль впливової регіональної держави, вважала за потрібне (принаймні так вважало багато політиків, які і визначили позицію країни з цього питання) домогтися офіційного та повного правонаступництва «наддержави», своєї колишньої метрополії — СРСР. І тут проблема боргів перетворювалася на політичну, геополітичну. Причому інтереси такого геополітичного змісту інколи входили в суперечність з прагматичними економічними інтересами.
По-друге, в Україні розраховували на чималі дивіденди, які гіпотетично могли принести ті гроші, що їх були винні Радянському Союзові його «молодші друзі», переважно в Африці, Азії та Латинській Америці. На відміну від вельми поширених на той момент планів відсудити в Британії золото гетьмана Полуботка, що, як вважалося, змогло б одразу «без зайвого клопоту» поліпшити рівень життя в країні, аргументи в даному разі були більш серйозними. Адже значною мірою йшлося про ті борги, які накопичилися внаслідок поставок військової техніки та озброєнь, якими радянські керівники намагалися зцементувати блок країн «соціалістичного вибору». А військові поставки за кордон забезпечувалися, як правило, за активної участі України, відомої своїм колись потужним ВПК.
Очевидно, що головним критерієм вироблення боргової стратегії будь-якої держави має бути об’єктивна оцінка ефективності використання коштів, тим більше мобілізованих інонаціональних ресурсів. Особливим застереженням при цьому є обсяг іноземних кредитів, оскільки потенційно може відбутися своєрідний перехід кількості в якість: сумарний обсяг
[1] Колишньому СРСР в останній період його існування належали 233 об’єкти в 106 країнах світу. Сумарна експертна ціна цих об’єктів на початок 90-х років оцінювалася в 2,5 млрд дол. США. De facto усі крапки над «і» в цьому питанні розставив указ президента Російської Федерації Б. Єльцина «Про державну власність колишнього Союзу РСР за кордоном», згідно з яким Росія в односторонньому порядку здійснила реквізицію закордонного майна. Таким чином, питання про справедливість розподілу та досягнуті взаємні зобов’язання між Україною та Росією було проігнороване.