Разом з тим існує і суперечливість тактичних та стратегічних приватизаційних цілей, що є особливо типовим для економіки перехідного типу, тим більше такої фінансово дефіцитної, як українська. Наприклад, трапляються ситуації, коли певні підприємства, що є неприбутковими, зовсім не обов’язково повинні негайно розпродаватися з метою отримання за них коштів та зниження навантаження на бюджет країни. Вповні можливим у подібних ситуаціях є рішення провести реструктуризацію, розукрупнення виробництва, підготовку інституційної бази приватизації, наприклад організувати аукціони з продажу майна тощо з метою підвищення його ефективності та збільшення ринкової вартості.
Отже, існує суперечність між тактичними та стратегічними цілями, розв’язання якої завжди потребує конкретних виважених рішень. Так, перспективним цілям розвитку сфери виробництва можуть суперечити цілі оперативного балансування економіки. Разом з тим незастосування коштів негайно може перетворити їх на ефективно функціонуючий капітал та джерело постійних надходжень до держбюджету, валютних прибутків у майбутньому. Однак на процес вироблення рішення може вплинути поточний фінансовий стан у країні, необхідність вживати термінових дій з метою попередження особливо несприятливого перебігу подій у монетарній сфері країни.
Але загальний підхід має враховувати, що значення приватизації не повинне обмежуватися тільки фінансовими міркуваннями. Головне тут — довгострокові структурні зрушення, створення сприятливого для бізнесу підприємницького клімату, забезпечення сталого економічного зростання, про що свідчить, наприклад, досвід таких країн, які раніше вдало здійснювали масштабні приватизаційні програми — Німеччини, Чилі, Іспанії, Тайваню. Але сам по собі факт проведення приватизаційних заходів не означає, що регулююча роль держави на цьому закінчилася. З метою забезпечення бажаних умов функціонування приватизованих національними та зарубіжними власниками підприємств доцільно вживати постприватизаційних заходів: здійснювати допомогу з кадровою підготовкою та менеджерським забезпеченням, проведенням соціальної політики тощо.
При цьому слід зазначити, що певні споруди, виробничі потужності, інститути державної, суспільної призначеності (культурно-просвітницько-наукові, транспортні, медичні заклади тощо) мають підлягати приватизації із залученням іноземних інвесторів в особливому порядку під контролем органів вищої виконавчої влади, а деякі взагалі мають бути виключені зі сфери інвестиційної політики (культурні заклади національного призначення, майно органів державної влади, управління й захисту. Національного космічного агентства та ін.).
Організаційними засобами залучення додаткових валют-
них коштів можуть стати концесії та компенсаційне співробітництво.
Справді, у зв’язку з приватизацією можна відзначити і такий інструмент залучення іноземного бізнесу за допомогою механізмів передання прав володіння та користування, як концесія. Це — один із можливих засобів залучення валютних коштів при мінімальних витратах, оскільки об’єктами відповідних угод можуть ставати малоефективні або тимчасово невикористовувані нестратегічні ресурси як природного, так і будівельно-технічного походження. Такого роду ресурси, або матеріальні об’єкти, можуть надаватися з метою практичного використання в підприємницьких цілях на умовах відповідних виплат та компенсації. Концесійні умови можуть фіксувати довгострокову оренду з можливою наступною приватизацією об’єктів.
Сутність концесійної форми співробітництва полягає у ви-
користанні потенційної можливості максимізації економічного ефекту під час розроблення надр, інших природних ресурсів, окремих матеріальних об’єктів завдяки впровадженню новітніх на-
уково-технічних досягнень інонаціональних кооперантів (у даному разі західних).
Однак кооперація на таких засадах не повинна, на наш погляд, виходити за межі деяких окремих проектів (наприклад, створення рекреаційних зон, високотехнологічних виробництв) і не може поширюватись на родовища окремих корисних копалин національного значення та деякі інші об’єкти.
Розв’язанню завдань модернізації виробництва в Україні може сприяти компенсаційна форма міжнародної кооперації. У даному разі йдеться про так звану промислову компенсацію, тобто спорудження (на території України) виробничих об’єктів із поставками необхідного комплексного обладнання та оплатою виготовленою на цьому об’єкті продукцією. Розвиток компенсаційного співробітництва можливий у хімічній, добривній та деяких інших галузях вітчизняної економіки. Проте і ця форма співробітництва не є універсальною, а має розглядатися як специфічне доповнення до інших.
Крім того, під час її впровадження необхідні поміркованість і реалізм, тобто обґрунтований вибір проектів, а також розуміння необхідності певного компромісу при розрахунках, оскільки в переважній більшості випадків західний інвестор не зацікавлений у 100-відсотковому товарному «покритті» свого первісного технологічного «внеску».