інтеграції, рух капіталів доповнює зовнішню торгівлю, посилюючи тенденції глобалізації та регіоналізації.
Але можна сказати й інше: рух капіталів є своєрідною альтернативою міжнародним товарообмінним операціям. Інколи кажуть, що міжнародна торгівля є своєрідним прихованим рухом факторів виробництва, і навпаки. Адже обмін товарами, образно кажучи, компенсує брак тропічного тепла українцям та жителям Півночі, коли вони купують банани чи помаранчі. Водночас мешканці Африки залучаються до надбань технологічного прогресу країн-лідерів у відповідних галузях, коли вони мають змогу користуватися закупленими літаками чи комп’ютерами.
Але і рух факторів виробництва підміняє традиційну торгівлю. Це трапляється тоді, коли інвестиції у певні види виробництва дають змогу колишній країні-імпортеру самостійно виготовляти певну продукцію. Прикладом може бути ліцензійний випуск закордонних марок машин Запорізьким автозаводом, виробництво деякими іншими країнами літаків марки АН українського КБ ім. Антонова тощо.
Міжнародний рух капіталів обумовлюється різницею в рівнях насиченості економіки певними факторами або співвідношенням таких факторів. Це явище відбувається згідно з природними законами, подібно до того, як, скажімо, атмосферні маси, вітер із зон з високим тиском рухаються у зони низького тиску. Отже, спрощуючи, можна сказати, що експортерами капіталів є багаті країни з відносним надлишком цього виду економічних ресурсів, тоді як країни бідні, які відчувають відносний дефіцит капіталів, імпортують їх.
Міжнародна практика підтверджує це припущення, щоправда, з певними уточненнями. Капітал як носій уособленої вартості «обирає» середовище згідно з тими критеріями, які потрібні для його ефективного функціонування. Це — можливості максимізації прибутку, відносно кращі соціально-політичні умови, зокрема стабільність державного та національного устрою, сприятливий економічний режим, у тому числі характер оподаткування, правові гарантії, зокрема від примусової націоналізації, корупції та інших форм злочинності, гарантії прав репатріації прибутків, упевненість у незмінності «правил гри» — законодавчих меж підприємництва та ін. Невдачі ж української держави в справі залучення іноземних капіталів пов’язані саме з її неспроможністю забезпечити належні кондиції для реалізації інтересів потенційних інвесторів.
Створення сприятливих інвестиційних умов входить до сфери відповідальності органів публічної влади, тому сучасна держава, особливо якщо вона прагне до активної регулятивної підтримки національної економіки, постійно перебуває в умовах своєрідної міжнародної, можна навіть сказати міждержавної, конкуренції. Тому державами вживаються заходи, які спрямовуються на стимулювання та захист іноземних інвестицій. В Україні, наприклад, було прийнято Закони «Про іноземні інвестиції» (1992), «Про захист іноземних інвестицій» (1991), інші закони та нормативні акти, які регулюють приплив капіталів ззовні.
Коли йдеться про конкуренцію за капітали, то маються на увазі капітали не тільки закордонного походження, а й «свої» національні. Адже капітали можуть і залишати територію країни, обираючи собі сприятливіші сфери вкладання. Так, хоча в Україні, в ряді інших держав, які утворилися на теренах колишнього СРСР, приплив капіталів небезпідставно розглядається як важливий фактор економічного поступу, спостерігається зовсім протилежне явище — відплив капіталів. Для України, згідно з експертними оцінками, обсяги такого відпливу протягом 90-х років ХХ ст. оцінюються в 20 млрд дол.
Засоби ведення «конкурентної боротьби» за капітали спрямовані на забезпечення усіх тих переваг, до яких прагнуть потенційні інвестори та про які йшлося вище. Такі засоби можуть мати прямий характер, тобто безпосередньо спрямовуватися на мобілізацію іноземних капіталів через створення сприятливішого режиму їх функціонування (наприклад, у вигляді податкових пільг, митного регулювання, правових гарантій тощо). Але не менше значення мають заходи, завдяки яким досягається загальне поліпшення економічного клімату, перетворення національної економіки на сприятливе для бізнесу середовище.
У розпорядженні держави є й інші засоби залучення фінансових ресурсів. Це може відбуватися через фінансові запозичення в інших держав, у міжнародних кредитно-фінансових організацій та в приватних агентів, інакше кажучи — завдяки використанню інструментівміжнародного кредиту.
Основна логіка кредитної політики з точки зору боржника — мобілізувати фінансові ресурси. Це необхідно або у випадках їх гострого дефіциту (наприклад, коли йдеться про невідкладні соціальні потреби чи про технічну мету створення фонду підтримки національної валюти) або в розрахунку на кінцеву економічну віддачу. Цей останній розрахунок у головних його рисах можна описати такою функціональною схемою: здійснення запозичень — інвестиції у виробництво — динамічний розвиток виробничого сектору, що здатний забезпечити достатньо високий прибуток — повернення кредитів при перевищенні прибутками власне суми іноземних кредитів та процентів на ці кредити.