Протягом останніх століть розвиток відтворювальних процесів характеризувався постійним кількісним зростанням обсягів споживання ресурсів. Причому нарощування та витратний характер окремих технологічних видів виробництва надав цьому процесу безпрецедентних масштабів. У другій половині ХХ ст. ця тенденція призвела до появи у 80—90-х роках до небезпечного загострення ресурсної кризи. Ця криза відображається на умовах практично всіх видів економічної діяльності людини в усіх країнах світу, і ситуація продовжує загострюватися.
Водночас з новими реаліями збуту виробленої продукції, переходу до більш прогресивних стадій технологічного розвитку кількісні зміни наявних ресурсів зумовлюють географічну реструктуризацію світової промисловості. Причому ця реструктуризація є як засобом реагування на зміни в забезпеченості ресурсами, так і своєрідною відповіддю на очевидну потребу зміни витратної моделі розвитку людства на більш ресурсо-
ощадливу та орієнтовану на сучасні досягнення науки і технологічного прогресу.
У проблеми ресурсоспоживання є і такий географічний аспект. Вичерпування власних природних ресурсів і вимушена переорієнтація сировинно-обробних галузей на імпортовані сировину та енергоносії з країн, що розвиваються, стимулювали провідні країни Заходу пересувати виробничі потужності ближче до морських портів з метою економії на відносно дорогих перевезеннях суходолом. З цих самих причин їм довелося скоротити внутрішньоконтинентальні виробничі потужності, відмовитися від використання багатьох промислових об’єктів, які програвали в конкурентній боротьбі через своє гірше географічне розташування та додаткові транспортні витрати.
Загальноцивілізаційні пріоритети та ринковий, конкурентний характер відносин з приводу обмежених ресурсів об’єктивно примушують ставити питання про такий економічний розподіл, який дозволив би найбільш ефективно їх використовувати, максимізувати прибуток, що отримується в результаті виробничого процесу. Проте проблема, як ми бачили, справді є значно ширшою, ніж така, що зводиться лише до категорій прибутку. Вона торкається найбільш загальних завдань розвитку людства на сучасному етапі і за всіма критеріями потрапляє до категорії глобальних. При цьому, зважаючи на характер та особливості сучасного розвитку людства, вона може вважатися однією з найбільш нагальних та такою, що матиме вирішальний вплив на умови і перспективи суспільно-економічного життя.
У чому проявляються значущість, загальність та невідворотність ресурсної проблеми? По-перше, вона безпосередньо торкається інтересів усіх людей, народів, країн та регіонів світу, зумовлюючи не тільки відмінні особливості сучасного буття, а й саму парадигму їхнього подальшого існування та розвитку. По-друге, вона має обов’язковий та безумовний характер і не може бути проігнорованою або недооціненою, оскільки подібне могло б мати надзвичайно несприятливі та навіть фатальні наслідки для мільярдів людей. По-третє, з точки зору практичного її вирішення, вона потребує участі всіх держав з метою комплексного розв’язання численних пов’язаних з нею питань при безумовній відповідальності щодо результативності зусиль.
Для того щоб відчути всю гостроту проблеми використання людством сировинних ресурсів та наслідків такого використання в комплексі її численних аспектів, варто було б поглянути на передісторію теперішньої ситуації.
Хронологічне розширення контексту розгляду дає змогу помітити декілька характерних моментів. Зокрема, звернути увагу на те, що ставлення людини до природних ресурсів та практичні засоби їх споживання завжди органічно вписувались у прийняті системи суспільно визнаних цінностей. Більше того, особливості споживання природних ресурсів завжди відповідали уявленням про місце, роль і відповідальність як людства взагалі, так і окремих індивідів у житті екосистем, у масштабах планети та, навіть, космічного простору. А це дає змогу провести цікаві паралелі із загальними оcобливостями розвитку виробничої сфери цивілізації, міжнародних економічних відносин.
Історично першим типом користування людством ресурсами навколишнього середовища, який ані за інтенсивністю, ані за характером принципово не відрізнявся від тваринного, можна вважати «дикоспоживче» господарювання. Йому відповідало споживання виключно природних дарів (збирання плодів, полювання, рибальство тощо) і не був властивий сталий поділ праці на її спеціалізовані різновиди.
Друга модель ресурсоспоживання цивілізації відповідала дотоварному виробництву, коли люди спільно обробляли землю, займалися скотарством, виготовляли знаряддя праці та вели будівництво за умов існування автаркічних, замкнених суспільних об’єднань. Вплив людини на навколишнє середовище, порівняно з пізнішими критеріями, на цьому етапі все ще лишається мінімальним. Проте завдяки диверсифікації форм кооперації праці до речовинного кругообігу в процесі відтворення залучалася якісно більша кількість ресурсів, сировинних матеріалів.
Обидва ці типи природокористування характеризувалися натуральністю господарства, домінуванням прямих коопераційних контактів (тобто таких, які передбачали безпосередні зв’язки між виробниками та споживачами товарів без використання інструментів товарно-грошових відносин). Звичайно, що за подібних умов не може вестися мова навіть про такий прообраз міжнародних економічних відносин, як регулярний міжплемінний товарообмін. Отже, і попит на ресурси обмежувався поточними потребами підтримання життєдіяльності замкнених об’єднань людей.